Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 12 грудня 2017 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 07.07.2017 № 01-06/1097/17) 07.07.2017 Друкувати

Господарські суди України 

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

 

1) з договорів про надання банківських послуг:

- вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід враховувати таке.

Згідно з частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України     (далі – ЦК України) за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України).

Водночас щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа визначена як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”).

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.

При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі коли відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. 

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід з'ясувати правову природу такого договору, а також встановити, чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 908/5508/14);

 

2) з договорів найму (оренди):

- вирішуючи спір про стягнення орендної плати за користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності (об’єкт нерухомості) на умовах оренди, слід враховувати таке.  

Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України (далі – ГК України) орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі  (частина третя статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

Ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 № 2451  затверджено Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення (далі – Положення) і форму договору на право тимчасового користування об’єктом.

Зазначене Положення розроблено з метою визначення порядку справляння орендної плати за окремі конструктивні елементи благоустрою комунальної власності та встановлення відповідальності за несвоєчасну сплату орендної плати або ухилення від неї. Згідно з пунктом 1.6  Положення підставою для укладання договору оренди i набуття права на оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власностi для розмiщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення є дозвiл, виданий управлінням архітектури департаменту містобудування або іншим уповноваженим органом. Пунктом 3.5 Положення встановлено, що орендна плата нараховується з часу видачі дозволу на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення.   

Львівська міська рада ухвалою від 03.12.2009 № 3087 (далі – Ухвала       № 3087) внесла зміни до ухвал, якими затверджено Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста, Правила розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові і порядок надання дозволів на розміщення об’єктів торгівлі, ресторанного господарства та сфери послуг у малих архітектурних формах, схеми та переліки розміщення малих архітектурних форм на території м. Львова. Згідно з цими змінами оформлення дозвільних документів на розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди конструктивних елементів благоустрою комунальної власності здійснюється аналогічно до процедури оформлення дозвільних документів на малі архітектурні форми, для розміщення яких надаються в оренду земельні ділянки. Відповідно до додатка 1-Д до Ухвали № 3087 Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частину Програми комплексного благоустрою території міста доповнено місцями розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності.

Аналіз зазначених актів органу місцевого самоврядування та умов договору дає підстави для висновку, що Ухвалою № 3087, прийнятою міською радою до укладення договору, в якому наведено посилання на неї, фактично надано дозвіл орендарям, зокрема відповідачеві у справі, на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності шляхом внесення відповідного об’єкта до Перспективної схеми розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста.

Отже, після укладення договору оренди будь-якого окремого дозволу на розміщення об’єкта не вимагається.

Крім того, слід враховувати, що визнання договору неукладеним може відбуватися на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі   № 914/4540/14);

 

3) з договорів іпотеки:

- вирішуючи питання щодо припинення іпотеки, якою забезпечувалося виконання основного зобов'язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом, слід враховувати таке.

Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Будь-які забезпечувальні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилося невиконаним.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, визначеного в межах вартості предмета іпотеки.

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення зазначеної особи від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.        

Проаналізувавши наведені правові норми, можна дійти висновку, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.

Частинами  першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням та виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно в зв'язку з тим, що боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (див. постанови ВСУ від 06.07.2016 у справі № 40/5005/7101/2011, від 06.07.2016                                                у справі № 918/545/13);

 

4) у сфері земельних відносин:

- положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору оренди землі, а положеннями частини шостої – підстави поновлення договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди.

Для застосування положень частини першої статті 33 зазначеного Закону та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

А для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою названої статті Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Крім того, вирішуючи питання про можливість зміни умов договору оренди землі та/або його поновлення у порядку, визначеному статтею 33 Закону України "Про оренду землі", слід враховувати, що відповідно до статті 15 цього Закону  інформація про об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) є істотною умовою договору. Зміна такої умови договору тягне за собою наслідки, передбачені частиною десятою статті 33 зазначеного Закону, згідно з якою в разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється за правилами одержання земельної ділянки на праві оренди.

Тобто зміна фактичних площ і меж земельних ділянок з присвоєнням їм нових кадастрових номерів унеможливлює пролонгацію укладеного раніше договору в порядку, передбаченому частинами першою, шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки такі зміни мають наслідком укладання договору оренди земельних ділянок із дотриманням вимог закону щодо одержання земельної ділянки на праві оренди (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 911/1707/15);

- вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю), завданих міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, слід враховувати таке.

Відповідно до статті 156 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 

Статтею 157 ЗК України передбачено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. 

Згідно з пунктом 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.

Вирішуючи такий спір, необхідно брати до уваги загальні положення статті 22, глави 82 ЦК України. 

Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Для застосування такої відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки) та ступінь вини у розумінні статті 1193 ЦК України. 

Крім того, слід враховувати правову позицію Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 28.01.2015 у справі № 3-210гс14, від 18.05.2016 у справі № 3-194гс16 щодо необхідності встановлення під час вирішення такого спору обставин про те, чи здійснив відповідач передбачені законодавством заходи зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташована споруда, що належить йому на праві приватної власності, та чи вжив він заходів, спрямованих на уникнення збитків (див. постанови ВСУ від 18.05.2016 у справах № 922/51/15, № 922/228/15, від 09.11.2016 у справі            № 922/210/15, від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі       № 922/1009/15);

 

5) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:

- вирішуючи питання щодо застосування позовної давності за позовом про стягнення заборгованості з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, слід враховувати таке.

Положеннями статей 263, 264 ЦК України передбачено обставини, за яких перебіг позовної давності переривається та зупиняється.

Так, частиною першою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а також прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника та кредитора акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора про гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. 

Водночас перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Згідно зі статтями 1, 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013) мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство (див. постанову ВСУ від 27.04.2016 у справі № 916/1263/15-г); 

- початок перебігу позовної давності визначається відповідно до положень статті 76 Цивільного кодексу УРСР (статті 261 ЦК України). 

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 5011-7/1603-2012); 

- вирішуючи питання пропуску позовної давності за позовом прокуратури, слід враховувати таке. 

  Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Частинами другою, четвертою статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз положень статей 256, 257, 261, 263, 264 ЦК України та частин другої, четвертої статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 

При цьому Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури” не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.

Держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідає за прийняті її органами незаконні правові акти, а їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Для правильного застосування положень про позовну давність судам слід встановлювати початок перебігу строку позовної давності, наявність чи відсутність поважних причин його пропуску (див. постанову ВСУ від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14);

 

6) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань:

- щодо застосування положень статті 625 ЦК України у правовідносинах із відшкодування шкоди в порядку регресу слід керуватися таким. 

Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).

Отже, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов’язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов’язанням. А правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов’язанням.

Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України.

Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі.

Отже, на правовідносини з відшкодування шкоди в порядку регресу поширюється дія положень частини другої статті 625 ЦК України (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15); 

- вирішуючи спір про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період з дня видачі наказу на виконання судового рішення до дня подання позову, слід враховувати таке. 

За змістом положень статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 

Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань.

Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. 

Згідно з приписами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. 

Отже, на грошові зобов’язання поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. 

При цьому припинення відповідного договору (на підставі якого виникла відповідальність за порушення грошового зобов’язання) жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов’язань в частині оплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили (див. постанову ВСУ від 15.06.2016 у справі № 910/17078/15);

 

 

7) з питань захисту економічної конкуренції:

- відповідно до приписів Закону України "Про Антимонопольний комітет України" та Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 № 32-р, територіальне відділення Антимонопольного комітету України в межах наданих йому повноважень має право витребовувати у юридичних осіб інформацію, необхідну для встановлення наявності чи відсутності порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а юридичні особи, у свою чергу, зобов'язані надавати інформацію у визначені строки. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України  згідно з частиною другою статті 22 зазначеного Закону тягне за собою передбачену законом відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 922/3180/15); 

 

8) у розгляді справ про банкрутство: 

- відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Пунктом 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено після набрання чинності цим Законом. 

Положення зазначеного Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським  судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Аналіз положень пункту 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) дає підстави для висновку про те, що у разі коли провадження у справі  порушено до набрання чинності цим Законом, а справа про банкрутство боржника на час подання товариством касаційної скарги перебуває на стадії санації і спірні правовідносини не стосуються продажу майна та ліквідаційної процедури, до цих правовідносин помилково застосовувати положення статті 8 названого Закону в редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI та слід керуватися нормами Закону в редакції від 14.05.92 № 2343-XII, що діяла до 19.01.2013 (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 17-7/355-10-3625); 

 

9) у зв’язку з визнанням недійсними актів державних та інших органів:

- вирішуючи спір про визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, слід враховувати таке.

Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За змістом пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні і ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. 

У зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. 

Ураховуючи викладене, не може бути задоволено позов, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду підприємствам земельних ділянок. Таке розпорядження органу місцевого самоврядування є ненормативним актом, який вичерпав свою дію внаслідок виконання, а тому його скасування не породжує наслідків для орендарів земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах (див. постанову ВСУ від 06.07.2016  у справі            № 916/876/13);

 

 

10) у зв’язку з припиненням господарських зобов’язань:

- відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Аналогічну норму викладено в частині другій статті 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, можна дійти висновку, що наведена у статті 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання належить до групи підстав, що не стосуються правочинів і не залежать від волі сторін. 

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі відбувається у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. 

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може статися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у разі спадкового правонаступництва у випадку переходу майна кредитора до боржника і навпаки.

Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, внаслідок чого і припиняється правовідношення. 

Зважаючи на викладене, положення статті 606 ЦК України мають застосовуватися у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, і при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, визначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. 

Поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів статті 606 ЦК України не відбувається у разі, коли зобов’язання боржника перед кредитором за кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі договору застави, укладеного між кредитором і третьою особою. Крім того, якщо на підставі договору відступлення права вимоги третя особа передала кредитору право вимоги на ці майнові права у разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором, тоді у кредитора та боржника, кредитора і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. 

Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, Законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". 

Звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора стосовно боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

Якщо договором застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, встановленому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, судам слід перевіряти, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави відповідно до Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 910/5748/15-г);

 

11) у зв'язку з оскарженням рішення третейського суду:

- вирішуючи питання щодо наявності підстав для скасування рішення третейського суду через невідповідність складу третейського суду вимогам Закону України "Про третейські суди", слід враховувати таке.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

За змістом положень статті 14 зазначеного Закону сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. У постійно діючих третейських судах призначення чи обрання третейських суддів здійснюється із затвердженого відповідно до статті 8 названого Закону списку третейських суддів, який за регламентом цього постійно діючого третейського суду може мати обов'язковий чи рекомендаційний характер.

У статті 17 Закону України "Про третейські суди" зазначено, що формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду в третейському суді для вирішення конкретного спору (суду ad hoc) здійснюється в порядку, погодженому сторонами.

Статтею 20 названого Закону передбачено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, визначених у статті 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог зазначеного Закону. Водночас згідно з частиною дев'ятою згаданої статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суду ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі.

З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів та третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди". Зокрема, такі особливості передбачено щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог названого Закону, а у третейському суді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1570/15);

 

12) у зв’язку  з визнанням правочинів недійсними:

- вирішуючи спір про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, слід враховувати таке.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 

Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

За правовим визначенням поняття іпотеки, наведеним у Законі України "Про іпотеку", іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 9 Закону України "Про іпотеку" передбачено обмеження іпотекодавця в розпорядженні предметом іпотеки, однак він має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено названим Законом.

З огляду на загальні положення названого Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Тому сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовною підставою для визнання договору недійсним.

 Крім того, припущення наявності недотримання процедури погодження з відповідним органом під час укладення оспорюваного договору дає змогу вважати, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним із зазначених підстав, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не боржник за кредитним договором (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14);

 

13) із захисту права власності:

- вирішуючи спір щодо набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва в судовому порядку, слід враховувати таке.

Згідно з частиною п’ятою статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

За змістом частин першої, другої статті 331, частини першої статті 182 ЦК України, розділу 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5), право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає. 

До виникнення права власності на новостворене нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК України).

Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК України встановлено право особи, яка створила об’єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів чи набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об’єкта незавершеного будівництва.

При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

Отже, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Випадки виникнення права власності за рішенням суду обумовлено ЦК України лише у статтях 335 і 376. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Зважаючи на викладене, неможливо здійснити захист прав інвестора на об’єкти незавершеного будівництва шляхом застосування правового механізму, встановленого статтею 392 ЦК України, якщо відповідно до умов інвестиційного договору та положень законодавства, яким урегульовано питання щодо набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у інвестора на спірний об’єкт нерухомості не виникло (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14);

 

14) у зв’язку з розірванням договорів:

- вирішуючи спір про застосування наслідків розірвання договору про спільну діяльність (стягнення коштів), слід враховувати таке.

Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

За змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частиною другою статті 1141 ЦК України передбачено право учасників простого товариства самостійно визначити в договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства.

Згідно зі статтями 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Отже, у разі розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) у зв’язку зі зміною істотних обставин, якими сторони керувалися  під час укладення договору, та виникнення обов’язку повернути  стороні договору суму вкладу, внесеного нею на розрахунковий рахунок спільної діяльності, окрім загальних наслідків припинення договору простого товариства, визначених законом, слід враховувати також умови договору (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/16253/15);

- вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору оренди водного об’єкта з підстав забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця, слід враховувати таке.

  Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати.

Згідно зі статтею 25 зазначеного Закону орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов’язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

За змістом положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, визначених  статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Нормами частин першої та другої статті 60 ЗК України встановлено,  що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (стаття 61 ЗК України, стаття 89 Водного кодексу України).

Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких має право вимагати орендодавець, а орендар зобов’язаний їх виконувати. Відповідно до зазначених норм  право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря за наявності письмової згоди орендодавця.

Отже, невиконання орендарем покладених на нього договорами оренди земельної ділянки та водного об’єкта  зобов’язань щодо заборони здійснення забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця є підставою для задоволення позову про їх розірвання (див. постанову ВСУ від 22.06.2016                       у справі № 906/165/15);

 

15) у сфері надання послуг з водовідведення:

- вирішуючи спір щодо врегулювання розбіжностей в розрахунку об’єму стічних вод, які виникли під час укладення договору про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, слід враховувати таке.

Згідно зі статтею 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" укладення між підприємством водопостачання та споживачем договору про надання послуг з водопостачання є обов’язковим. Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених  пунктах України (далі – Правила № 190), які визначають порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України.

Відповідно до пункту 5.1 Правил № 190 облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію.

Як зазначено в пункті 3.14 Правил № 190, у разі відсутності у споживача засобів обліку на каналізаційних випусках кількість стічних вод визначається за кількістю води, що надходить з мереж центрального водопостачання та з інших джерел.

Пунктом 5.29 Правил № 190 встановлено, що у разі відсутності засобів обліку стічних вод їх облік здійснюється такими методами:

1) за допомогою засобів обліку на водозаборах;

2) за паспортною продуктивністю насосів на водозаборах;

3) за паспортним дебітом усіх свердловин та проектною потужністю поверхневого водозабору;

4) на підставі витрат води на технологічні потреби;

5) на підставі замірів кількості стічних вод, що надходять до мереж водовідведення.

Метод визначення кількості стічних вод встановлюється виробниками.

Якщо кількість стічних вод визначається одним із перелічених методів, що зафіксовано договором або двостороннім актом між виробником і споживачем на обумовлений термін, то споживач протягом цього терміну може не надавати виробнику таких даних.

Наведена норма Правил № 190 містить вичерпний перелік способів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає. 

Отже, укладаючи договір про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, підприємство водопостачання може передбачити перелік методів визначення кількості стічних вод у межах, визначених підпунктами 1–5 пункту 5.29 Правил № 190 (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 917/164/15);

 

16) з питань, пов’язаних із здійсненням виконавчого провадження:

- вирішуючи питання щодо виведення в окреме виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, слід виходити з такого. 

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015    № 191-VIII) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

За змістом положень частин першої, третьої, сьомої статті 28 названого Закону в разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

 Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.

У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина сьома статті 28 Закону).

Статтею 47 зазначеного Закону визначено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частини перша, п’ята названої статті).

Підстави закінчення виконавчого провадження встановлено статтею 49 Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті регламентовано, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду таке виконавче провадження підлягає закінченню і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Отже, Закон України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача зазначений Закон не встановлював (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі  № 927/1219/13);

 

17) з питань представництва за довіреністю: 

- вирішуючи питання, пов’язане з правом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у випадку ліквідації банку на підписання довіреності від імені банку на представництво його інтересів у суді, слід враховувати таке.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК України).

Згідно з частинами першою та третьою статті 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником (частина перша статті 54 ГПК України).

Відповідно до частини третьої статті 57 ГПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи, від імені якої видано довіреність.

За змістом частини першої статті 35 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації.

Аналіз положень статей 2, 37, 47, 48 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, вона здійснює повноваження керівництва банку, а отже, наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво інтересів банку (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 922/5071/15);

 

18) з питань відновлення пропущеного процесуального строку:

- вирішуючи питання щодо відновлення пропущеного процесуального строку, слід виходити з такого.

Частиною першою статті 53 ГПК України визначено, що за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України. 

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. 

Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

         Порушення пункту першого статті 6 Конвенції констатував ЄСПЛ у справі “Устименко проти України”.

Зокрема, ЄСПЛ вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі “Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia), заява  № 52854/99).

ЄСПЛ постановив, що у разі коли звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (пункт 47 рішення у справі “Пономарьов проти України” (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03).

Зі змісту пункту 52 рішення ЄСПЛ у справі “Пономарьов проти України” випливає: якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача “поважних причин” для поновлення пропущеного строку оскарження, то, отже, він (суд) не зазначив чітких причин такого рішення. 

Суди, вирішуючи поновити пропущений строк на оскарження судових рішень у справі без наведення мотивів, за якими визнають поважними причини пропуску процесуального строку, порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № Б29/162-10);

 

19) з питань підвідомчості спорів господарським судам:

- вирішуючи спір про стягнення до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі – Фонд) заборгованості зі сплати державного збору за послуги з перевезень пасажирів і вантажів, слід враховувати таке.

Системний аналіз положень статті 12 Повітряного кодексу України, статті 29 Бюджетного кодексу України, статті 10 Закону України “Про Державний бюджет України на 2014 рік”, Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.93 № 819 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.98 № 889), дає підстави для висновку, що державний збір, який надходить до Фонду, формує загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність, здійснення яких проводиться відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України, та є обов’язковим для всіх суб’єктів авіаційної діяльності платежем за надання певних видів державних послуг, який перераховується до Державного бюджету України та є його складовою частиною. 

          Водночас згідно з наведеними нормами контроль за забезпеченням надходження та використання таких коштів Фонду покладено на уповноважений орган з питань цивільної авіації.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну авіаційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011                  №   398/2011, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері цивільної авіації.

Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначено, що суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, за ознаками, наведеними у зазначеній нормі, Державна авіаційна служба України охоплюється визначенням суб’єкта владних повноважень, здійснення яким владних управлінських функцій в межах наданих повноважень призводить до виникнення правовідносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

За змістом положень статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у названих у цій нормі спорах, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб’єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського та цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що безпосередньо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. При цьому згідно із зазначеною нормою господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів.

Натомість відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється саме на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Отже, у разі коли  предметом спору в справі є стягнення суми державного збору, що є обов’язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, а тому немає підстав вважати, що цей спір є таким, що виник з господарських відносин та підвідомчий господарським судам.

Помилковим також є застосування судами до спірних правовідносин положень статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими врегульовано загальні умови виконання цивільних та, відповідно, господарських зобов’язань.

Частиною другою статті 1 ЦК України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до положень частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів. 

Оскільки державний збір, стосовно якого заявлено вимогу про стягнення, є платежем до Державного бюджету України, а отже, доходом державного бюджету, відносини між сторонами спору є такими, що виникли із бюджетного законодавства, і тому вони не можуть регулюватися нормами ЦК України і ГК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 910/25212/14);

 

20) з питань, пов’язаних з правом на звернення до господарського суду:

- аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

З огляду на приписи частин четвертої – шостої статті 26, частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні у справі про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача. 

За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 910/6279/15-г).

 

Голова Вищого

господарського суду України Б. Львов

« Повернутись до всіх матеріалів групи