Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 18 червня 2018 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 05.10.2017 №01-06/1478/17) 05.10.2017 Друкувати

Господарські суди України 

 

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

 

1) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань: 

- аналіз положень статей 193, 199, 217, 230 Господарського кодексу України (далі – ГК України), статей 525, 526, 530, 546, 610, 612  Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання господарського зобов’язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, визначений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов’язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. 

Відповідно до положень частини четвертої статті 231 ГК України розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). 

Проте для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, не має значення. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов’язання у вигляді штрафної санкції – забезпечення належного виконання зобов’язання (див. постанову ВСУ від 08.02.2017 у справі                        № 910/29752/15);

- зі змісту статті 193 ГК України, статей 525, 526, 530, 610, 612, 692, частин першої та другої статті 712 ЦК України випливає, що нереалізація товару протягом встановленого умовами договору строку та невчинення покупцем зі спливом цього строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальнику тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар (див. постанову ВСУ від 15.03.2017 у справі № 911/4620/15); 

- згідно з положеннями статей 526, 530, 599 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Тобто у разі коли умовами договору передбачено, що остаточний платіж за товар покупець сплачує в установлений договором строк з моменту підписання сторонами акта виконаних робіт, у таких правовідносинах відбувається зустрічне виконання зобов’язання, відповідно до якого виконання обов’язку однією зі сторін обумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку (частина перша статті 538 ЦК України). 

Обов’язок покупця щодо сплати остаточного платежу виникає після підписання акта виконаних робіт.

При цьому покупець не повинен сплачувати курсову різницю за час прострочення виконання зобов’язання постачальником, яке сталося не з вини покупця. 

За змістом частин другої та третьої статті 632 ЦК України зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після виконання не допускається. 

Частиною другою статті 625 ЦК України визначено відповідальність за порушення грошового зобов’язання, яка полягає у тому, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, якщо кошти за договором сплачено вчасно, що підтверджується відповідними документами та актом звірки взаємних розрахунків, прострочення грошового зобов’язання не настає і немає підстав для відповідальності за статтею 625 ЦК України (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі № 908/1138/15-г);

 

2) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:

- законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Так, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а для окремих видів вимог законом може передбачатися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Водночас положеннями частини шостої статті 232 ГК України передбачено особливий порядок застосування господарських штрафних санкцій, згідно з яким нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. 

Отже, положення глави 19 ЦК України про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК України, а тому:

1) якщо господарська штрафна санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність щодо вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;

2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК України про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду в межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських штрафних санкцій не застосовуються (див. постанову ВСУ від 08.02.2017 у справі № 910/29752/15);

- за змістом частин другої, четвертої статті 29 ГПК України, статей 256, 257, частини першої статті 261 ЦК України прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду з позовом про захист інтересів держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 5011-32/13806-2012 та від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003 (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі                              № 5004/2115/11);

 

  3) з питань захисту права власності:

- вирішуючи спір про витребування майна в порядку статті 387, 388 ЦК України, слід враховувати таке.

Власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК України), та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати (частина третя статті 388 ЦК України).

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). 

У разі коли відчуження майна відбулося два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України.                          

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна – відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. 

Тож наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Частиною п'ятою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Отже, здійснення міською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися вираженням волі територіальної громади.

 Таку правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16 (№ 916/2129/15).

У разі застосування судами під час розгляду справ висновків Європейського суду з прав людини вони не повинні бути для суду безумовно обов’язковими без урахування конкретних обставин справи (див. постанови ВСУ від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15 і від 15.03.2017 у справі                     № 916/2130/15);

 

4) з відшкодування шкоди:

- вирішуючи спір про наявність підстав для покладення відповідальності за збитки, заподіяні під час перевезення вантажу державним підприємством "Донецька залізниця" (далі – ДП "Донецька залізниця"), на його правонаступника – публічне акціонерне товариство "Українська залізниця"    (далі – ПАТ "Українська залізниця"), слід враховувати таке.

Законом України від 23.02.2012 № 4442-VI "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" визначено правові, економічні та організаційні особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі. Цим Законом встановлено пріоритет у застосуванні його норм, а саме: утворення товариства залізничного транспорту загального користування відбувається за рішенням Кабінету Міністрів України, який виконує функції загальних зборів товариства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі – Постанова № 200) на виконання вимог зазначеного Закону утворено ПАТ "Українська залізниця" на базі Укрзалізниці, підприємств залізничного транспорту, які реорганізовуються шляхом злиття, згідно з додатком 1. До переліку, наведеного у цьому додатку, включено й ДП "Донецька залізниця". 

Водночас Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень та на часткову зміну Постанови № 200 прийняв постанову від 12.11.2014 № 604   (далі – Постанова № 604), якою встановив, що майно (активи, власний капітал та зобов’язання) підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, їх структурних підрозділів, яке розміщене на тимчасово окупованій території та території проведення антитерористичної операції, не включається до переліків і зведених актів інвентаризації майна, що затверджуються Міністерством інфраструктури відповідно до пункту 5 Постанови № 200, а відображається в балансі (крім зобов’язань підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, їх структурних підрозділів, які розташовані на тимчасово окупованій території) і закріплюється в частині активів за ПАТ "Українська залізниця" на праві господарського відання до проведення його інвентаризації та оцінки відповідно до пункту 2 Постанови № 604. 

Пунктом 2 Постанови № 604 комісії з утворення  ПАТ "Українська залізниця" разом з Міністерством інфраструктури доручено після завершення тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та завершення проведення антитерористичної операції здійснити інвентаризацію та оцінку майна і за їх результатами подати пропозиції щодо зміни статутного капіталу ПАТ "Українська залізниця" згідно із законодавством.

Отже, питання правонаступництва ПАТ "Українська залізниця" стосовно ДП "Донецька залізниця" визначається спеціальним законом і прийнятими на його виконання постановами Кабінету Міністрів України № 200 і № 604, які пов’язують перехід прав та обов’язків ДП "Донецька залізниця" до ПАТ "Українська залізниця" з інвентаризацією, складанням передавального акта і внесенням майна до статутного капіталу правонаступника. 

Оскільки даних про проведення інвентаризації майна зі складанням актів інвентаризації майна та затвердження передавальних і зведених актів для передачі майна від ДП "Донецька залізниця" до статутного капіталу ПАТ "Українська залізниця" немає, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань відсутня інформація про припинення ДП "Донецька залізниця", то перехід усіх прав та обов’язків від ДП "Донецька залізниця" до ПАТ "Українська залізниця" як правонаступника не відбувся.  Зважаючи на викладене, немає підстав для стягнення з ПАТ "Українська залізниця" як правонаступника ДП "Донецька залізниця" збитків, заподіяних недостачею вантажу під час перевезення                 ДП "Донецька залізниця" (див. постанови ВСУ від 08.02.2017 у справах                   № 910/10474/16, 910/5096/16, від 22.02.2017 у справах № 910/9323/16, 910/11196/16, 910/8349/16, 910/8325/16 і від 15.03.2017 у справах                       № 910/7780/16, 910/5100/16, 910/8080/16, 905/778/16, 910/5095/16, 910/7771/16);

- вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди за несплату пайового внеску на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, слід враховувати таке.

Згідно з частиною другою, третьою статті 40 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі – Закон № 3038) замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію до відповідного бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Частиною першою статті 40 названого Закону передбачено, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

За змістом статей 2, 10 Закону № 3038 та статей 4, 9 Закону України від 20.05.99 № 687-XIV "Про архітектурну діяльність" під забудовою території розуміється діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, реконструкцію існуючої забудови.

Реконструкція існуючої забудови охоплюється законодавчим визначенням забудови, а особа, яка має намір здійснити реконструкцію існуючої будівлі і подала в установленому порядку відповідну заяву, є замовником.

Отже, проведення реконструкції існуючої забудови не звільняє замовника від обов’язку укласти з міськрадою договір про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, а також перерахувати кошти пайової участі. 

Аналогічну правову позицію наведено в постанові Верховного Суду України від 01.02.2017 у справі № 3-1441гс16 (№ 922/753/16).

Окрім того, згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Відповідач не уклав договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, що свідчить про його бездіяльність у вчиненні передбачених законодавством обов’язкових дій щодо укладення такого договору.

Отже, неправомірна бездіяльність відповідача щодо його обов’язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, який кореспондується зі зверненням відповідача до міської ради із заявою про укладення такого договору, є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міська рада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів, яка охоплюється визначенням упущеної вигоди. При цьому наслідки у вигляді упущеної вигоди перебувають у безпосередньому причинному зв’язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі № 908/312/16);

- вирішуючи спір про наявність підстав для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання щодо виплати з Державного бюджету України компенсації за надані послуги з пільгового перевезення громадян автомобільним транспортом у приміському сполученні, слід враховувати таке.

Майново-господарські зобов’язання між суб’єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК України), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК України).

Згідно з вимогами частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та здійснюють видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. 

Частиною першою статті 96 ЦК України передбачено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями, а статтями 525, 526 ЦК України і статтею 193 ГК України визначено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. 

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Згідно зі статтею 617 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 

  Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від відповідальності за порушення виконання зобов’язання (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі № 905/2358/16);

 

5) з питань, пов’язаних з укладенням, зміною, розірванням договорів:

- вирішуючи спір про спонукання укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста, судам слід враховувати таке.

Згідно з частинами другою, третьою статті 40 Закону № 3038 замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов’язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Частиною дев'ятою статті 40 цього Закону визначено строки, упродовж яких мають укладатися договори про пайову участь: не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника будівництва щодо його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію. 

Аналіз положень частин другої, третьої та дев’ятої статті 40 Закону                    № 3038 дає підстави для висновку, що обов’язок ініціювати укладення договору про пайову участь покладено саме на замовника будівництва, оскільки цей обов’язок пов’язаний зі зверненням замовника до органу місцевого самоврядування.

Визначений частиною дев’ятою статті 40 Закону № 3038 і пунктом 2.8 Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Харкова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.11.2011 № 804, строк – 15 робочих днів, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію – встановлено для укладення договору про пайову участь після добровільного виконання стороною цього обов’язку і звернення замовника будівництва до органу місцевого самоврядування з метою укладення такого договору. 

Ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об’єкта нерухомого майна в експлуатацію є порушенням зобов’язання, яке прямо передбачено чинним законодавством.

Невиконання такого зобов’язання не звільняє замовника будівництва від обов’язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, адже невиконання замовником обов’язку, передбаченого законом, не може надавати йому переваг перед замовником, який виконав обов’язок (див. постанову ВСУ від 01.02.2017 у справі                        № 922/753/16);

- вирішуючи спір про внесення змін до договору про право тимчасового довгострокового користування землею у разі, коли на час укладення спірного договору відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України (у редакції, яка була чинною з 15.05.92 по 31.12.2001), законами України від 06.10.98 № 161-ХІV "Про оренду землі", від 03.07.92 № 2535-ХІІ "Про плату за землю", слід враховувати таке.

На момент вчинення спірного правочину чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею. Зазначені договори хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності. 

Право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди засвідчувалися різними видами договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки.

При цьому Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/2005 зазначив, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли – в оренду, в Земельному кодексі України (у редакції Закону від 13.03.92) не здійснено. Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам надавалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалася як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу (пункт 5.3 мотивувальної частини рішення). 

Чинний Земельний кодекс України прийнято 25.10.2001 та введено в дію 01.01.2002. На відміну від попереднього Кодексу, він не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі. 

Водночас пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, визначених раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Оскільки спірний договір був укладений 25.08.99 строком на 24 роки, то на момент введення у дію нового Земельного кодексу України він не втратив чинності. 

У зв’язку з цим відповідач після введення в дію чинного Земельного кодексу України зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного з позивачем договору. 

З 01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України (далі – ПК України), яким скасовано дію Закону України "Про плату за землю".

Статтею 269 ПК України встановлено, що платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з підпунктом 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок – обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Відповідно до положень статті 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки, оформлений та зареєстрований у порядку, передбаченому законодавством. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати визначається у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути менше ніж 3 відсотки нормативної грошової оцінки.

З огляду на викладене правомірним є висновок про те, що норми статті 288 ПК України підлягають застосуванню до земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Отже, враховуючи, що спірний договір був укладений після прийняття і введення у дію Закону України "Про оренду землі", є підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України "Про оренду землі" (у редакції Закону від 06.10.98), так і положення статті 8 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.92) та статті 288 ПК України (див. постанову ВСУ від 15.03.2017 у справі № 910/26993/15);

 

6) з корпоративних відносин:   

- вирішуючи питання підвідомчості (підсудності) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід враховувати таке.

Із системного аналізу положень статей  88, 143 ЦК України, статей 88, 167 ГК України, статті 10 Закону України "Про господарські товариства" вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини за своїм суб’єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових) (пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України).

З’ясовуючи підвідомчість (підсудність) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України. Зокрема, корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Отже, законодавство визнає статус учасника товариства лише за особою, яка є власником частки у його статутному капіталі. 

   Пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув.

Недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами, членами) цієї особи.

 Суд дійшов висновку про підвідомчість справи господарському суду з тієї підстави, що спір є корпоративним з огляду на положення статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", оскільки позивач є істотним учасником товариства, яке на час прийняття оспорюваного рішення було одноособовим учасником юридичної особи – відповідача.

Посилання суду на цей Закон для визначення такого спору як корпоративного є помилковим через особливість його застосування і мету. Зазначений Закон спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також формування загальнодержавної багатоджерельної аналітичної бази даних для надання правоохоронним органам України та іноземних держав можливості виявляти, перевіряти і розслідувати злочини, пов'язані з відмиванням коштів та іншими незаконними фінансовими операціями. Тобто Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" не регулює корпоративні відносини, і наведені у ньому визначення термінів не можуть бути вирішальними для визначення підвідомчості справи господарському суду (див. постанову ВСУ від 01.02.2017 у справі                     № 910/8438/15-г);

 

7) з договору страхування:

- вирішуючи спір щодо відшкодування в порядку регресу витрат, здійснених у зв’язку з виплатою коштів за договором добровільного майнового страхування, слід враховувати таке.

Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК України, законами України "Про страхування", "Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до пункту 2.1 статті 2 Закону України "Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону.

За загальним правилом, передбаченим статтею 1192 ЦК України, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Проте спеціальні норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обмежують розмір відшкодування страховиком шкоди (збитків), завданої особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, зокрема: межами ліміту відповідальності (пункт 22.1 статті 22); вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством (стаття 29); шкодою, заподіяною майну, яке знаходилося у забезпеченому транспортному засобі, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду (пункт 32.4 статті 32); шкодою, пов’язаною із втратою товарної вартості транспортного засобу (пункт 32.7 статті 32); сумою франшизи, розрахованою за правилами пункту 12.1 статті 12.

 Положеннями статті 29 цього Закону передбачено, що у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України.

 Отже, обов’язок з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика винної особи у межах, встановлених цим Законом та договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Водночас порядок відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, визначено статтею 1194 ЦК України. Згідно з її положеннями особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Таким чином, відповідач як страховик відповідальності особи, винної у дорожньо-транспортній пригоді, на підставі спеціальної норми статті 29 Закону України "Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" здійснює відшкодування витрат, пов’язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, а різницю між реальними збитками і зазначеним відновлювальним ремонтом згідно зі статтею 1194 ЦК України відшкодовує особа, яка завдала збитків.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що у відповідача внаслідок настання страхового випадку (дорожньо-транспортної пригоди) виник обов’язок відшкодувати позивачеві шкоду в межах ліміту його відповідальності за страховим випадком і суми фактичних витрат, право на вимогу якої перейшло до позивача у зв’язку з виплатою страхового відшкодування, але виходячи з вартості відновлювального ремонту застрахованого автомобіля з урахуванням коефіцієнта зносу деталей та за мінусом франшизи (див. постанови ВСУ від 22.03.2017 у справі № 910/32969/15 і від 22.03.2017 у справі                                 № 910/3650/16);

 

8) з договору найму (оренди): 

- вирішуючи спір про внесення змін до договору оренди майна державної і комунальної власності в частині розміру орендної плати та встановлення моменту, з якого таке зобов’язання може змінюватися, слід враховувати таке.

Згідно зі статтею 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Передача в оренду цілісних майнових комплексів, які належать до державного сектора економіки або є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна та майна, що перебуває у комунальній власності, регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до статті 10 цього Закону однією з істотних умов договору оренди державного та комунального майна є орендна плата з урахуванням її індексації.

Укладений сторонами договір оренди державного майна в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України (частина друга статті 10 зазначеного Закону).

Пунктом 3.4 Типового договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затвердженого наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000             № 1774, встановлено, що розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадках, передбачених чинним законодавством. 

Згідно з частиною другою статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об’єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2011 № 961 внесено зміни до постанови від 04.10.95 № 786 "Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна", якими збільшено орендні ставки за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств. Зазначені зміни набрали чинності з 20 вересня 2011 року.

Статтею 21 зазначеного Закону визначено, що розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати також може бути змінено на вимогу однієї із сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об’єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України. 

За змістом частин першої та другої статті 651, статті 652 ЦК України зміна або розірвання договору допускається у таких випадках: за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом; за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом; у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. 

Статтею 632 ЦК України передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до частини третьої статті 762 ЦК України договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру орендної плати за користування майном.

Зважаючи на викладене, орендна плата за оренду майна державної та комунальної власності є регульованою ціною і в разі законодавчої зміни її розміру передбачено можливість внесення відповідних змін до умов договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у випадках, встановлених договором або законом.

За таких обставин правомірним є висновок про те, що внесення постановою Кабінету Міністрів України змін до методики розрахунку орендної плати щодо розміру ставок орендної плати, відповідно до якої здійснюється визначення розміру орендної плати за державне майно, є підставою для зміни розміру орендної плати та умов договору оренди в цій частині (з урахуванням передбаченої умовами договору оренди можливості перегляду розміру орендної плати).

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 18.03.2015 у справі № 3-19гс15 (№ 14/59/5022-941/2012 (18/18/5022-404/2012)).

Згідно з частиною п’ятою статті 188 ГК України якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Тож суд має право встановити у рішенні дату набрання чинності змін до договору, яка може бути іншою, ніж дата набрання чинності рішенням суду.

Водночас для реалізації права сторони на зміну умов договору в судовому порядку з іншої дати, ніж дата набрання чинності рішенням суду, має враховуватися момент, з якого зобов’язання можуть змінюватися.

За загальним правилом частини третьої статті 632 ЦК України зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

У статті 653 ЦК України спеціально розмежовано поняття "зміна договору" та "зміна зобов’язання, що випливає з договору": договір змінюється або розривається у судовому порядку, а зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Отже, аналіз наведених норм права та приписів частини другої статті 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" дає підстави для висновку, що до моменту внесення змін до договору оренди орендар зобов’язаний сплачувати орендну плату в розмірі, передбаченому чинним договором оренди.

Оскільки чинне законодавство, яке регулює відносини оренди майнових комплексів державних підприємств, не містить положень про зміну розміру орендної плати за користування таким майном саме з моменту законодавчого прийняття цих змін, а надає право стороні таких правовідносин у подальшому ініціювати внесення відповідних змін до договору, обґрунтованим є висновок про відсутність підстав для встановлення рішенням суду іншого строку набрання чинності зазначених змін до договору (див. постанову ВСУ від 29.03.2017 у справі № 916/1689/15); 

- вирішуючи спір про наявність підстав для відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, що використовується митницею (орендарем) для зберігання затриманих предметів за протоколами про порушення митних правил на митному посту, слід враховувати таке.  

Аналіз положень статей 188, 556 Митного кодексу України, статті 11 Закону України "Про морські порти України" дає підстави для висновку про те, що чинним законодавством передбачено безоплатне забезпечення (надання у тимчасове користування) органів доходів і зборів службовими приміщеннями, обладнанням, засобами та каналами зв'язку для виконання митних формальностей. Водночас зазначеними нормами на балансоутримувача або на особу, з якою митні органи уклали договір оренди чи зберігання, не покладається обов’язок здійснювати витрати на утримання такого майна.

Зі змісту положень статей 511, 519, 520 Митного кодексу України вбачається, що товари – безпосередні предмети порушення митних правил та відповідні документи, необхідні як докази у справі про порушення митних правил, можуть тимчасово вилучатися. Витрати у справі про порушення митних правил складаються, зокрема, з видатків на зберігання товарів, транспортних засобів, зазначених у пункті 3 статті 461 цього Кодексу. Зазначені витрати відшкодовуються особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення. Порядок відшкодування витрат у справі про порушення митних правил, обчислення сум, що підлягають відшкодуванню, а також порядок розпорядження отриманими коштами встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Абзацом другим пункту 6 розділу II Порядку обчислення сум витрат у справах про порушення митних правил та їх відшкодування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 15.06.2012 № 731, визначено, що витрати на зберігання товарів, транспортних засобів, тимчасово вилучених у справі про порушення митних правил та розміщених на складах, які використовуються митними органами за договорами оренди чи зберігання, обраховуються на підставі калькуляції витрат за добу зберігання на відповідних складах згідно з договором з дня їх фактичного розміщення на цих складах.

Отже, зважаючи на наведені положення чинного законодавства, правомірним є висновок про наявність підстав для стягнення з митниці (орендаря) витрат на утримання орендованого нерухомого майна, що використовується для зберігання затриманих предметів за протоколом про порушення митних правил (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі                      № 916/3164/14);

 

9) з кредитних правовідносин:

- вирішуючи спір про наявність підстав для стягнення з державного підприємства "Донецька залізниця" (далі – ДП "Донецька залізниця") та його правонаступника – публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі – ПАТ "Українська залізниця") заборгованості за кредитним договором та процентів, слід враховувати таке.

Законом України від 23.02.2012 № 4442-VI "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" визначено правові, економічні та організаційні особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі. Цим Законом встановлено пріоритет у застосуванні його норм, а саме: утворення товариства залізничного транспорту загального користування відбувається за рішенням Кабінету Міністрів України, який виконує функції загальних зборів товариства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі – Постанова № 200) на виконання вимог зазначеного Закону утворено ПАТ "Українська залізниця" на базі Укрзалізниці, підприємств залізничного транспорту, які реорганізовуються шляхом злиття, згідно з додатком 1. До переліку, наведеного у цьому додатку, включено й ДП "Донецька залізниця". 

Згодом на часткову зміну Постанови № 200 Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 12.11.2014 № 604 (далі – Постанова № 604), в якій встановив, що майно (активи, власний капітал та зобов’язання) підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, їх структурних підрозділів, яке розміщене на тимчасово окупованій території та території проведення антитерористичної операції, не включається до переліків і зведених актів інвентаризації майна, що затверджуються Міністерством інфраструктури відповідно до пункту 5 Постанови № 200, а відображається в балансі (крім зобов’язань підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, їх структурних підрозділів, які розташовані на тимчасово окупованій території) і закріплюється в частині активів за ПАТ "Українська залізниця" на праві господарського відання до проведення його інвентаризації та оцінки відповідно до пункту 2 Постанови № 604. 

Пунктом 2 Постанови № 604 комісії з утворення  ПАТ "Українська залізниця" разом з Міністерством інфраструктури доручено після завершення тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та завершення проведення антитерористичної операції здійснити інвентаризацію та оцінку майна і за результатами подати пропозиції щодо зміни статутного капіталу ПАТ "Українська залізниця" згідно із законодавством.

Отже, питання правонаступництва ПАТ "Українська залізниця" стосовно ДП "Донецька залізниця" визначається спеціальним законом і прийнятими на його виконання постановами Кабінету Міністрів України, які пов’язують перехід прав та обов’язків ДП "Донецька залізниця" до ПАТ "Українська залізниця" з інвентаризацією, складанням передавального акта і внесенням майна до статутного капіталу правонаступника. 

Окрім того, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, який містить відомості про юридичну особу або фізичну особу – підприємця,  є інформація про те, що ДП "Донецька залізниця" перебуває у стані припинення, однак запису про його припинення у Реєстрі немає.

Зважаючи на викладене, відповідно до загальних вимог процесуального права, закріплених у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК України, під час вирішення спору судам необхідно було встановити обсяг майна, прав та обов’язків, які були передані від ДП "Укрзалізниця" до ПАТ "Укрзалізниця", зокрема, потрібно було з’ясувати, чи було передано спірні кредитні зобов’язання за договором (див. постанову ВСУ від 15.03.2017 у справі № 910/6426/16);

 

 10) у розгляді справ про банкрутство: 

- вирішуючи питання про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню з підстав припинення зобов'язання боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, шляхом заліку зустрічних однорідних вимог перед кредитором, слід враховувати таке.

Згідно з частиною четвертою статті 117 ГПК України господарський суд визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково у разі, зокрема, якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. 

Відповідно до частини п’ятнадцятої статті 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI, далі – Закон № 4212) з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред’явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство.

Отже, з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює увесь комплекс юридичних правовідносин боржника. 

Так, з винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов’язані певні правові наслідки: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених та поточних кредиторів і вирішення майнових спорів здійснюються в порядку, передбаченому зазначеним Законом.

Частиною першою статті 19 Закону № 4212 визначено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Водночас частиною п’ятою цієї статті передбачено, що дія мораторію не поширюється, зокрема, на задоволення вимог кредиторів у разі одночасного задоволення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном керуючим санацією згідно з планом санації або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановленому названим Законом.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 4212 під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів.

Згідно з положеннями частини другої статті 25 Закону № 4212 у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, у тому числі щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, і вирішує питання про його затвердження.

За результатами розгляду вимог кредиторів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає, зокрема, розмір та перелік усіх визнаних судом вимог кредиторів, що вносяться розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, у якому наводяться відомості про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зобов’язаннями, черговість задоволення кожної вимоги.

При цьому внесення змін до затвердженого господарським судом реєстру вимог кредиторів здійснюється лише за наслідками перегляду ухвали господарського суду в апеляційному та касаційному порядку або за нововиявленими обставинами, а також у разі правонаступництва (частина друга статті 25 Закону № 4212).

Отже, у процедурі розпорядження майном боржник має право на підставі ухвали господарського суду задовольнити всі вимоги конкурсних кредиторів за умови їх задоволення одночасно та в повному обсязі відповідно до реєстру вимог кредиторів.

Слід також зазначити, що питання погашення вимог кредиторів шляхом заліку зустрічних однорідних вимог урегульовано статтею 45 Закону                 № 4212, якою визначено черговість задоволення вимог кредиторів у ліквідаційній процедурі. Так, відповідно до частини восьмої цієї статті погашення вимог кредиторів шляхом заліку зустрічних однорідних вимог проводиться за згодою кредитора (кредиторів) у випадках, якщо це не порушує майнові права інших кредиторів.

Аналіз наведених норм Закону № 4212 дає підстави для висновку про те, що припинення грошових зобов’язань боржника шляхом заліку зустрічних однорідних вимог, а також індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора не допускається, якщо при цьому порушуються інтереси інших кредиторів або установлена законом черговість задоволення їх вимог (див. постанову ВСУ від 08.02.2017 у справі № 5023/1305/12 (29/442-09));

 

 

11) з договору іпотеки:

- статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Як встановлено частиною першою статті 575 ЦК України, іпотека є окремим видом застави, а саме заставою нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Заставодавцем відповідно до частини першої статті 583 ЦК України може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи – боржника. 

Положеннями частини першої статті 33 зазначеного Закону встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

При цьому норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011                № 4212) не обмежують права іпотекодержателя звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Тобто відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов’язанні, обмежується вартістю майна,  переданого в іпотеку.

Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов’язання і від боржника та його майнового поручителя разом, і від будь-кого з них окремо, а у разі пред’явлення таких вимог до майнового поручителя він відповідає в межах узятих на себе зобов’язань перед іпотекодержателем (див. постанову ВСУ від 29.03.2017 у справі № 918/169/16);

 

12) з питань, пов’язаних з переглядом судових рішень за нововиявленими обставинами:

- вирішуючи питання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, слід враховувати таке.

Конституцією України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку (стаття 55). 

Водночас статтею 9 Основного Закону передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. 

Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

ЄСПЛ у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

ЄСПЛ у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України"  (заяви      № 29458/04 та № 29465/04) зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", а й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. 

Розглядаючи у касаційному порядку рішення судів попередніх інстанцій, прийнятих за результатами перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, слід враховувати положення розділу ХІІ-1 ГПК України, зокрема статті 111-9 ГПК України, якою визначено повноваження суду касаційної інстанції, та статті 111-7 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в касаційній інстанції. Так, відповідно до зазначених норм касаційна інстанція, переглядаючи судові рішення, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами повинні відповідати вимогам статті 6 Конвенції, положенням чинного законодавства України, зокрема статтям 111-7, 111-9, 114 ГПК України, і мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права (див. постанову ВСУ від 13.03.2017 у справі № 922/6082/15).

 

 

Голова Вищого

господарського суду України Б. Львов

« Повернутись до всіх матеріалів групи