Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 4 липня 2022 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України) (Інформаційний лист ВГСУ від 06.08.2008 № 01-8/471) 06.08.2008 Друкувати

Господарські суди України

З метою забезпечення однакової і правильної судової практики вважаємо за необхідне довести до відома господарських судів правові позиції, які пов’язані із застосуванням Верховним Судом України деяких норм процесуального права і знайшли відображення в його постановах.

1. Недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку з надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору не позбавляє позивача права звертатися до суду за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову про розірвання договору.

Частиною другою статті 188 Господарського кодексу України передбачено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

У розгляді справи, пов’язаної із застосуванням, зокрема, наведеної норми, Верховний Суд України зазначив таке.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як зазначено в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 у справі щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

За таких обставин недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору, у разі виникнення такої необхідності, не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання оспорюваного договору.

Відповідно до частини першої статті 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Згідно з частиною другою зазначеної статті Цивільного кодексу України якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінилися, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони (постанова Верховного Суду України від 17.06.2008 № 8/32пд).

2. Третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може бути залучено господарським судом до участі у справі лише тоді, коли рішення з господарського спору може вплинути на її права або обов’язки щодо однієї із сторін.

Позивачем і відповідачем у справі належним чином було укладено за результатами конкурсу договір оренди земельної ділянки (далі – Договір), який відповідав вимогам законодавства і виконувався сторонами.

Рішенням господарського суду в задоволенні позову про визнання Договору недійсним було відмовлено.

Підприємство, яке не було стороною Договору (далі – Підприємство), вважало, що його слід було залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, тому що це рішення стосується його прав та обов’язків, оскільки відповідна ділянка раніше знаходилася в його користуванні і воно оскаржило результати згаданого конкурсу.

Верховний Суд України не погодився з такими доводами Підприємства з огляду на те, що: предметом судового розгляду у справі було визнання недійсним Договору, стороною якого Підприємство не є, а оскарження останнім результатів конкурсу, за якими укладено цей договір, не було і не могло бути предметом оцінки суду, що розглядав справу (постанова Верховного Суду України від 10.06.2008 № 9/460-07).

3. Позовна вимога суб’єкта господарювання про визнання недійсним акта державного органу щодо передачі майна у власність іншому суб’єктові господарювання має приватно-правовий характер і не підлягає розглядові в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Предметом спору у справі було визнання недійсними наказів органу державної влади, які стосуються передачі у власність нежилих приміщень. Тобто зазначена позовна вимога ґрунтувалася на праві власності, що має приватно-правовий характер.

Даний позов не був адміністративним, оскільки вимоги позивача не стосувалися захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади (постанова Верховного Суду України від 27.05.2008 № 3/257-2/345).

4. Спір, що стосується права власності на майно, не пов’язаний з публічно-правовими відносинами та не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 17 КАС України до компетенції адміністративних судів віднесено спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Спір, що виник, стосується права власності на об'єкт нерухомості – адміністративну будівлю і не пов’язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає розгляд справи у порядку адміністративного судочинства (постанова Верховного Суду України від 13.05.2008 № 1/23).

5. Учасниками судового процесу у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерного товариства з підстав недотримання вимог закону або установчих документів під час їх скликання та проведення є акціонер, право якого на участь у загальних зборах було порушено, та господарське товариство; залучення інших акціонерів товариства до участі у справі не вимагається та їх не наділено правом оскарження судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

При цьому у правовідносинах із суб’єктами господарювання орган юридичної особи розглядається як сама юридична особа, а дії органу юридичної особи - як дії самої юридичної особи.

Статтею 41 Закону України "Про господарські товариства" та статтею 159 Цивільного кодексу України встановлено, що вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства.

Загальні збори є органом товариства, їх рішення є рішенням самого товариства, а не окремих учасників (акціонерів) товариства. Відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів є товариство.

Отже, учасниками судового процесу у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерного товариства з підстав недотримання вимог закону або установчих документів під час їх скликання та проведення є акціонер, право якого на участь у загальних зборах було порушено, та господарське товариство.

Відтак, оскільки результат вирішення спору залежить лише від встановлення судом наявності та ступеню порушень прав позивача під час скликання та проведення загальних зборів, залучення інших акціонерів товариства до участі в розгляді справи не вимагається.

За таких обставин зазначені акціонери не наділені правом оскарження відповідних судових рішень (постанова Верховного Суду України від 20.05.2008 № 2-12-3593/04).

6. Рішення загальних зборів акціонерного товариства є обов’язковим лише для учасників товариства, а в зв’язку з цим право на оскарження рішень названих зборів належить лише учасникові товариства.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про господарські товариства" загальні збори акціонерного товариства є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції яких віднесено вирішення питань, що стосуються внутрішньої діяльності товариства. За таких обставин рішення загальних зборів акціонерного товариства є обов’язковим лише для учасників товариства. В зв’язку з цим відповідно до частини п’ятої статті 98 Цивільного кодексу України право на оскарження рішень загальних зборів товариства належить лише учаснику товариства.

У справі, яка розглядалася господарським судом, було встановлено, що позивач у ній не є учасником акціонерного товариства, рішення загальних зборів якого він просив визнати недійсним, а пов’язаний з цим товариством лише цивільно-правовою угодою (договором про спільну діяльність). Тому в даному випадку позивач може захистити своє право, яке він вважає порушеним реалізацією рішення загальних зборів акціонерів, у спосіб, визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, і в межах, що передбачають відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань (постанова Верховного Суду України від 22.04.2008 № 41/315-17/108). 

7. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

За приписами статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. 

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 

У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (частина друга статті 1213 названого Кодексу). 

Згідно із статтею 38 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Суд не витребував всупереч вимогам зазначеної норми ГПК документи, необхідні для з’ясування місця знаходження майна (векселів), одержаного за визнаним недійсним правочином, а тому стягнення з відповідача зі справи вартості безпідставно набутого майна (векселів) з посиланням на частину другу статті 1213 Цивільного кодексу України є передчасним (постанова Верховного Суду України від 27.05.2008 № 9/217).

8. У застосуванні частини першої статті 53 ГПК господарський суд повинен у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин пропуску процесуального строку оцінити доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Відповідно до частини першої статті 53 ГПК за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановлено законодавством строку поважної і відновити пропущений строк.

ГПК не пов’язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску процесуального строку оцінити доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку (постанова Верховного Суду України від 20.09.208 № 6/253).

9. Забезпечення позову допускається, якщо невжиття відповідних заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно із статтею 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. 

У справі зі спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлової будівлі (готелю), власником якої був відповідач у справі, господарським судом застосовано захід до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на цю будівлю.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною сьомою статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом.

Судом не враховано, що вжиті заходи до забезпечення позову унеможливлюють використання будівлі відповідачем у повному обсязі, що фактично призведе до втручання у підприємницьку діяльність відповідача, оскільки основним предметом діяльності останнього за статутом є надання послуг населенню в сфері готельного бізнесу.

У рішеннях судів попередніх інстанцій відсутнє обґрунтування, яким чином невжиття застосованих судом заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання в подальшому рішення господарського суду. Матеріали справи не містять даних, на підставі яких можна зробити висновки, що невжиття заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду (постанова Верховного Суду України від 17.06.2008 № 28/262-07-7239).

10. На стадії порушення провадження у справі суд не має права з’ясовувати, чи насправді порушені права та інтереси позивача.

Розглядаючи справу зі спору за позовом про зобов’язання передати в натурі культову будівлю для користування з метою відправлення релігійних обрядів, провадження в якій (справі) господарським судом було припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК, Верховний Суд України відзначив, зокрема, таке.

Позицію суду нижчого рівня було обґрунтовано неможливістю розгляду позовної заяви про витребування майна з чужого незаконного володіння (або усунення перешкод у користуванні ним) за наявності не скасованого рішення уповноваженого державного органу, яким культове майно або будівля передані релігійній організації у користування.

Водночас, як свідчить зміст позовної заяви, позивачем не заявлялися вимоги до відповідача про витребування культової будівлі з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у користуванні цією будівлею. Натомість позивач просив суд спонукати відповідача виконати зобов’язання в натурі, а саме – передати спірну культову будівлю в користування позивача.

На стадії порушення провадження у справі суд не має права з’ясовувати, чи насправді права та інтереси позивача порушені, оскільки це можливо зробити з дотриманням основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України).

Отже, у вирішенні спору по суті за результатами встановлення обставин у справі господарському суду належало оцінити предмет і підстави заявленого позову та з’ясувати, чи відповідає заявлена позивачем матеріально-правова вимога способам захисту цивільних прав, передбаченим статтею 16 Цивільного кодексу України, та чи підлягає захисту право, про який просить позивач, з огляду на встановлені судом конкретні обставини справи.

Припинивши провадження у справі за відсутності для цього законних підстав, господарський суд фактично обмежив позивача у здійсненні прав, передбачених частиною третьою статті 8 Конституції України (постанова Верховного Суду України від 27.05.2008 № 17/195).

11. Господарський суд вправі визнати виданий ним наказ таким, що не підлягає виконанню, у разі коли його видано помилково або обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

У розгляді заяви про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню, судом було встановлено, що:

господарським судом порушено провадження у справі про банкрутство заявника й відтак стягувач за виданим наказом в силу частини першої статті 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі – Закон) набув статусу конкурсного кредитора;

у встановлений Законом строк зазначений стягувач не звернувся до суду із заявою про визнання його грошових вимог у справі про банкрутство заявника. Тому на підставі частини другої статті 14 Закону заборгованість заявника (боржника за наказом господарського суду) є погашеною.

Частина четверта статті 117 ГПК надає господарському суду право визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, у разі коли його видано помилково або обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з виконанням боржником або іншою особою або з інших причин.

За таких обставин господарський суд законно і обґрунтовано визнав виданий ним наказ про стягнення із заявника на користь стягувача таким, що не підлягає виконанню (постанова Верховного Суду України від 20.05.2008 № 30/169).

 

 

Заступник Голови Вищого

господарського суду України В.                                                                                                                                                                    Москаленко

« Повернутись до всіх матеріалів групи