Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 14 листопада 2019 Українська3English

\
\
\
\
\
\
СУДОЧИНСТВО НА ХОЛОСТОМУ ХОДУ... 04.06.2010 Друкувати

Актуально

 

СУДОЧИНСТВО НА ХОЛОСТОМУ ХОДУ...

 

…"когда суды Твои совершаются

на земле, тогда живущие в

мире научаются правде."

(Из "Библии о правосудии,

праве и морали".)

 

 Предметом нашого конституційного подання до Конституційного суду, яке ми підготували, є необхідність з'ясування питання чи означають положення пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України, згідно з якими до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду, та положення частини першої статті 124 Конституції України, згідно яких правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а також положення частини першої статті 1 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до яких виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, що поняття правосуддя включає в себе й примусове відновлення порушеного права у виконавчому провадженні.

Насамперед слід зазначити, що вітчизняна система виконання судових рішень пройшла досить складний шлях реформ та перетворень.

У дореволюційному періоді (до 1917 року) виконання судових рішень розглядалося як складова частина судової діяльності. За часів радянської влади виконавче провадження було заключною стадією цивільного та арбітражного процесів, що здійснювалася судовими виконавцями. Такий підхід підкріплювався тим, що норми, які регулювали діяльність суду і судових виконавців по виконанню судових рішень та інших правозастосовчих актів, містилися в цивільному процесуальному кодексі. Після набуття у 1991 році Україною незалежності проблемами виконання судових рішень упродовж восьми років продовжувала опікуватися судова влада.

На нашу думку, в широкому розумінні слова поняттям правосуддя має охоплюватися не лише вирішення судом спорів, але й виконання судових рішень, оскільки захист права здебільшого не закінчується розглядом справи, а вимагає реального виконання судового рішення, у тому числі шляхом вжиття для цього примусових заходів. Виконання судового рішення завершує діяльність щодо здійснення правосуддя та відповідно завершує процес захисту права.

У цьому питанні необхідно мати на увазі, що примусове здійснення матеріального права в порядку виконавчого провадження відбувається лише на підставі вже прийнятого у справі рішення. Тобто між нормою права і матеріальним правовідношенням, що виникло до і незалежно від судового провадження, та примусовим здійсненням прав і обов'язків, що складають це правовідношення, завжди стоїть акт правосуддя - судове рішення. Примусове виконання судового рішення - це одночасно виконання приписів як норми матеріального права, так і судового рішення, винесеного на підставі цієї норми. Тобто у виконавчому провадженні досягається безпосереднє здійснення суб'єктивного права та відповідного йому обов'язку. При цьому виконується припис тієї самої норми матеріального права, яка була застосована судом при винесені рішення, і яка ще раніше, до судового провадження, слугувала підставою виникнення прав та обов'язків сторін. Тому шляхом примусового виконання рішення відбувається реалізація норми матеріального права.

Можна констатувати, що примусове виконання судового рішення завершує процес реалізації норми матеріального права.

Примусове виконання судових рішень є органічною складовою судового провадження, його завершальною стадією. Єдність цієї стадії з іншими стадіями судового провадження обумовлюється тим, що весь судовий процес, включаючи стадію виконання, є єдиним процесом примусової реалізації норми матеріального права в установленій для неї процесуальній формі.

Після прийняття у 1996 році Конституції України змінилися підходи до державотворення, що позначилося і на системі виконання судових рішень.

Згідно частини першої статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" та частини першої статті 1 Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень судів покладено на орган виконавчої влади - ДВС України, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Однак у виконавчому провадженні фактично відсутня належна взаємодія судів та органів ДВС України.

За даними органів ДВС України, наданими на запити господарських судів, показники виконання рішень господарських судів коливаються в межах  10-30 відсотків, чим порушуються приписи частини п'ятої статті 124 Конституції України, згідно яких всі судові рішення є обов'язковими до виконання. Це надзвичайно прикре явище. Адже складається ситуація, що суди виносять рішення, котрі не виконуються, а тому набувають ознак декларативності…

На сьогодні ДВС України є слабкою ланкою механізму захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, оскільки не забезпечує виконання передбачених частиною другою статті 1 Закону України "Про державну виконавчу службу" завдань щодо своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень, передбачених законом. Натомість, оскільки виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, то неефективність правового механізму виконання рішень судів фактично зводить нанівець захист у суді прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, знижує авторитет органів судової влади.

Ситуація, що склалася на сьогодні у виконавчому провадженні, вкотре доводить, що у жодному разі не можна зневажати національними здобутками матеріального і процесуального права та доводити до абсурду запозичення закордонного, зокрема, європейського досвіду. Практика свідчить, що не все запозичене за кордоном є дієвим у нас, зокрема, через: невідповідності нововведень історичним традиціям країни, відсутності відповідного рівня правосвідомості громадян, небажання виконувати судові рішення за будь-яких умов тощо.

Передбачений статтею 6 Конституції України конституційний принцип побудови державної влади в Україні на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову не може бути обґрунтуванням відокремлення виконавчого провадження від здійснення правосуддя та віднесення його до управлінської діяльності. У системі поділу влади кожна гілка виглядає як орган або уособлена група державних органів певного функціонального спрямування. Органи виконавчої влади здійснюють управлінську діяльність у сфері виконання законів, інших нормативно-правових актів, а суди здійснюють правосуддя - розв'язання конфліктів у суспільстві, що мають правовий зміст.

Тому не можна погодитися з тим, що захист матеріального права здійснюється спочатку органами судової влади, шляхом розгляду судами справ та прийняття у них судових рішень, а потім органами виконавчої влади, при здійсненні ДВС України своїх повноважень з виконання судових рішень. Необхідно також враховувати, що процесуальна форма - найбільш гарантована. Оскільки діяльність адміністративних органів будується на інших принципах, то виконання ними судових рішень має своїм наслідком певні втрати у системі гарантій при здійсненні цього провадження.

Тобто основними аргументами на користь визнання виконання рішень судів складовою частиною правосуддя є:

-нерозривний зв'язок виконавчого провадження з попередніми стадіями провадження, що обумовлюється єдністю цілей правосуддя, які полягають у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, та інтересів держави;

-виконання судових рішень відбувається у процесуальній формі, чим забезпечуються гарантії прав усіх осіб, що приймають участь у виконанні актів правосуддя.

-при виконанні судових рішень суд залишається головним і активним його учасником;

На користь такого висновку слугує також судова практика Європейського суду з прав людини, чисельні факти з діяльності якого можна навести як аргументовану ілюстрацію означеної вище проблеми.

Будь-який судовий процес по конкретній справі повинен знаходити своє завершення в реалізації судового рішення, що набрало законної сили. Саме на стадії реалізації прав, обов'язків, охоронюваних законом інтересів, підтверджених рішенням суду, відбувається їхній реальний захист.

З огляду на викладене доводиться констатувати, що відокремлення виконавчої служби від судової системи та підпорядкування її органу виконавчої влади виглядає необґрунтованим, спрямованим на руйнування принципу обов'язковості судових рішень. Послаблення судового контролю за виконанням рішень призвело до погіршення стану виконання судових рішень, зменшенню довіри до правосуддя, що в підсумку стало чинником формування недовіри суспільства не лише до судової системи, а й до державної влади в цілому.

Натомість, маємо вітчизняний (у минулому) і зарубіжний досвід (Казахстан, Бєларусь), коли питання виконання судових рішень ефективно вирішується в межах судової системи.

Наприклад, в Республіці Бєларусь система примусового виконання включає в себе дві окремо співіснуючі структури: судових виконавців загальних судів і судових виконавців господарських судів. Десятирічний досвід функціонування Служби судових виконавців господарських судів Бєларусі себе виправдав і функціонує ефективно.

Існуючий же в Україні незадовільний стан справ із виконання судових рішень свідчить, що вищенаведені положення статей 124 і 129 Конституції України залишаються нереалізованими. Через те і виникла, на наше переконання, нагальна потреба у важливій реформації системи  виконання судових рішень. У дискусіях з цього приводу звучать пропозиції передати виконання судових рішень недержавним формуванням. Наприклад, приватним структурам, які  за рахунок боржників  (отримуючи від них певні відрахування) виконували б судові рішення. Вважається, що це більш ефективна форма завершення правосуддя. Бо фінансовий інтерес робить відповідну виконавчу структуру послідовною, активною, оперативною. І невідступною. Звісно, за чужі гроші вона  (ця структура) саме такою й буде. Але поставимо себе на місце боржника.  Особливо, коли він став неспроможним  платити за борги в результаті  недолугої економічної політики в державі чи злочинних проявів в економічній сфері. І потім, навіщо віддавати гроші боржника (гонорар за виконання судового рішення) приватній структурі? Ці кошти можна залишити в  повному розпорядженні того суду, який  прийняв судове рішення і виконав його!

Сьогодні в Україні створено чимало  "відгодівельних пунктів" для різного роду  прихильників заробити на чужій біді. Так, ми віддали у приватні руки розпорядження майном збанкрутілих бізнесструктур, а чому б відповідну плату за цю роботу не спрямувати  на рахунок суду? Все це можна зробити.  Лише потрібна політична воля  й бажання  зменшити навантаження на державний  бюджет.  До речі, про бюджет.  Подивіться в довідники з переліком  державних установ.  І ви побачите, які ми багаті.  Як багато людей, отримуючи заробітну плату  з держбюджету, опікуються нашим з вами щастям. Давайте разом подумаємо, від яких послуг на шляху до світлого майбутнього можна відмовитись. То буде дуже велика сума зекономлених грошей.

Отже, в реформуванні правосуддя слід використовувати не лише суто юридичний інтелект...

 

Сергій  Демченко,  

 Голова Вищого господарського

суду України

« Повернутись до всіх матеріалів групи