Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 25 січня 2020 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про деякі проблеми судового розгляду справ у спорах, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності 20.01.2006 Друкувати
В Україні вже тривалий час зберігається тенденція до збільшення у господарських судах кількості справ у спорах, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Так, якщо у 2003 році до Судової палати Вищого господарського суду України з розгляду справ у господарських спорах, стосовно захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, надійшло 29 касаційних скарг відповідної категорії, з яких 24 розглянуто по суті з прийняттям постанов, то в 2004 році їх надійшло 49 — з них прийнято постанови у 40 справах. А вже протягом січня-жовтня 2005 року до Судової палати надійшла 71 касаційна скарга у справах зі спорів, що стосуються захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, з яких на даний час з прийняттям постанов розглянуто 51 (інші скарги або ще не розглянуто по суті, або повернуто без розгляду відповідно до підстав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, далі — ГПК України). Найбільша кількість розглянутих справ у сфері інтелектуальної власності, як і раніше, пов’язана з вимогами про визнання недійсними свідоцтв на торговельні марки (знаки для товарів і послуг) з підстав їхньої невідповідності умовам надання правової охорони. Ця статистика переконує, що законодавство України та організаційні заходи щодо підвищення професійної підготовки суддів й узагальнення судової практики зі справ цієї категорії, здійснені Вищим господарським судом, вже дозволяють власникам знайти в господарських судах належний захист прав і законних інтересів. Іноземні підприємства та організації також мають право звертатися до господарських судів з огляду на встановлену підвідомчість і підсудність господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Вони мають процесуальні права і обов’язки нарівні з вітчизняними підприємствами і організаціями України. І це не лише слова: протягом 2004 року лише касаційною інстанцією переглянуто судові акти в 11 справах зі спорів, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності, за участю іноземних юридичних осіб. Ця невеличка, на перший погляд, цифра становить, між тим, 25 відсотків від загальної кількості розглянутих касаційною інстанцією справ цієї категорії. Враховуючи інтеграційну спрямованість України та за умов підвищення привабливості українського ринку для іноземних підприємців, мабуть, не помиляється той, хто прогнозує зростання кількості таких звернень. З огляду на пройдене, можна зазначити, що країною зроблено значний крок у напрямку цивілізованого захисту прав власників, але простору для вдосконалення ще достатньо. Ефективний захист прав інтелектуальної власності завжди потребував наявності спеціалістів найвищої кваліфікації і, до того ж, не лише фахівців у сфері права, але й у інших галузях знань. В Україні є висококваліфіковані спеціалісти з інтелектуальної власності, деякі з них відомі й у світі, а міжнародний досвід, поширенню якого надається велике значення, є відкритим для нас. Проте для ефективного судового захисту прав у сфері інтелектуальної власності на даний час актуальним є поєднання знань у сфері інтелектуальної власності зі знаннями у сфері процесуального права. Це випливає з того, що матеріальні підстави захисту порушеного права, як визначальні для вирішення спорів по суті, завжди перебувають у центрі уваги, й саме до них звертаються в першу чергу. Ознайомитися з судовою практикою можна як на веб-сайтах Вищого господарського суду України і Державного департаменту інтелектуальної власності (питання наповнення яких вирішується), так і за допомогою інформаційно-пошукових систем «Ліга», «Законодавство» тощо. Нагальним є і створення реєстру судових актів у масштабах держави. Водночас для якісного аналізу застосування процесуальних норм, як правило, недостатньо інформації, викладеної в судових рішеннях, а необхідне дослідження усіх матеріалів справи, доступ до яких обмежений. Попри це зневажливе відношення до дотримання приписів саме процесуальних норм звело нанівець величезний труд багатьох осіб не з однієї справи. Свідчення тому — практика роботи касаційної інстанції, яка після перевірки застосування попередніми судовими інстанціями норм права, в тому числі й процесуального, вимушена внаслідок їх порушення скасовувати прийняті зі справи рішення та передавати їх на новий розгляд до судів першої чи апеляційної інстанції. Найменше зло в цих випадках — надмірне затягування судового розгляду конкретного спору. Безумовно, усі помилки в застосуванні норм процесуального права, які зустрічаються в судовій практиці, детально проаналізувати неможливо, але найбільш актуальні з них — необхідно. Структурно їх можна розділити на дві основні групи: — помилки, пов’язані з недоліками підготовки до подання позову; — помилки, що трапляються безпосередньо під час судового розгляду спорів. Найактуальніші помилки першої групи пов’язані з неналежним викладенням позивачем змісту позовних вимог, обранням невідповідного засобу захисту порушеного права, невизначеністю об’єкта захисту, меж та виду порушення. На стадії судового розгляду характерними є помилки, пов’язані з просуванням справи, призначенням і проведенням судових експертиз, оцінкою висновків експертів. Щодо невизначеності позовних вимог та неналежного оформлення їх зміни, то наочним прикладом наслідків цього є спір, з приводу можливого порушення прав власника зареєстрованого знака для товарів і послуг (словесне позначення «Акваторія»). Так, ТОВ «Б» реалізовувало питну столову газовану воду з зазначенням на етикетці словесного позначення «Акватория» без дозволу ЗАТ «І», яке є власником свідоцтва України на знак для товарів і послуг (словесне позначення «Акваторія») для товарів відповідного класу. ЗАТ «І» звернулося до господарського суду з позовом та просило заборонити ТОВ «Б» використовувати назву товару «Акватория» у виробництві води питної столової газованої. Після порушення провадження у справі ЗАТ «І» збільшило позовні вимоги, зазначені в позовній заяві, та вимагало(дослівно): — зобов’язати ТОВ «Б» вилучити з цивільного обороту питну столову воду «Акватория»; — зобов’язати ТОВ «Б» вилучити з виробництва та знищити «всю наявну етикетку» питної столової води «Акватория». Далі позивач подав клопотання, у якому «збільшив позовні вимоги та додатково до вимог, викладених у позовній заяві», просив: — винести рішення про знищення виготовлених етикеток з позначенням «Акваторія»; — зобов’язати відповідача вилучити з цивільного обороту питну столову воду «Акватория». Після цього ЗАТ «І» письмово відмовилося від позовної вимоги щодо вилучення з цивільного обороту питної води «Акватория». Остаточно сформулювавши позовні вимоги, позивач подав до суду клопотання, в якому просив «додатково до позовних вимог, викладених у позовній заяві»: — заборонити ТОВ «Б» використання позначення «Акватория» для товарів 32 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг (далі — МКТП); — винести рішення про знищення виготовлених етикеток з позначенням «Акваторія»; — зобов’язати відповідача усунути з товару, його упаковки незаконно використане позначення «Акватория». Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов задоволено частково. Проте Вищий господарський суд України за результатами перегляду цієї справи в касаційному порядку вимушений був прийняті судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому суд касаційної інстанції, зокрема, виходив з того, що ЗАТ «І», керуючись статтею 22 ГПК України, до прийняття місцевим судом рішення зі справи неодноразово змінювало підстави та предмет позову. Проте, змінюючи предмет та (або) підстави позову, позивач мав дотримуватись приписів статей 54-57 ГПК України (щодо форми, змісту та порядку подання позовної заяви), а суду належало перевіряти відсутність порушення процесуальних прав відповідача, передбачених статтею 22 ГПК України, зокрема стосовно можливості подання доказів щодо нового предмета, підстав позову. До того ж, з урахуванням особливостей даного спору господарським судам у кожному випадку належало з’ясувати, яке саме позначення («Акваторія» чи «Акватория») має намір застосувати ЗАТ «І», формулюючи позовні вимоги, а також, яких саме товарів (послуг) ці вимоги стосуються, оскільки 32 клас МКТП містить значно більший перелік товарів, ніж «води (напої), газовані води, напої безалкогольні». Отже, ані судом першої інстанції, ані апеляційним судом приписи норм процесуального права в цій частині не виконано, межі позовних вимог ЗАТ «І» остаточно не визначено, що, своєю чергою, призвело і до порушення прав ТОВ «Б» як відповідача, до відома якого не було своєчасно доведено вимоги, викладені в останньому клопотанні позивача, за якими місцевий суд прийняв рішення зі справи. Обрання неналежного способу правового захисту також є поширеною помилкою на стадії підготовки позову, яка в подальшому фактично виключає можливість задоволення вимог позивача. Так, ТОВ «Н» подало заявку про реєстрацію словесного позначення як знака для товарів і послуг за 33 та 35 класами МКТП, за результатами розгляду якої Держдепартаментом прийнято рішення (затверджено відповідний висновок кваліфікаційної експертизи) про її відхилення. Зазначене рішення мотивовано посиланням на результати кваліфікаційної експертизи, згідно з якими заявлене позначення не відповідає умовам надання правової охорони (пункт 1 статті 5, пункт 2 статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг») та не може бути зареєстровано як знак для всіх товарів 33 класу та послуг 35 класу, пов’язаних із введенням зазначених товарів у господарський оборот, тому що воно: по-перше, вказує на певні властивості товарів, для маркування яких має використовуватись, і на отримання яких сподівається пересічний споживач, купуючи згадані вироби; по-друге, є оманливим для товарів 33 класу, в яких згадана складова відсутня. ТОВ «Н» звернулося до господарського суду з позовом про зобов’язання Держдепартаменту зареєструвати заявлене словесне позначення як знак для товарів і послуг за 33 та 35 класами МКТП. Рішенням місцевого суду позов задоволено з мотивів безпідставності відмови Держдепартаментом позивачеві в реєстрації. За результатами касаційного перегляду згадане рішення суду першої інстанції скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду. При цьому, приймаючи рішення, касаційна інстанція, зокрема, виходила з наступного. Відповідність знаків умовам їх реєстрації визначається згідно з законодавством, чинного на дату подання заявки (п. 3 Постанови Верховної Ради України від 23.12.1993 № 3771-ХІІ «Про введення в дію Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»). Згідно з пунктами 1, 4 статті 5 Закону України від 15.12.1993 № 3689-ХІІ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (в редакції, чинній на дату подання даної заявки, далі — Закон № 3689) правова охорона надається знаку, який не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені цим Законом; обсяг правової охорони, що надається, визначається наведеними у свідоцтві зображенням знака і переліком товарів та послуг. Пунктом 6 цієї статті Закону № 3689 передбачено, що право на одержання свідоцтва має заявник, заявка якого подана до відомства раніше або, якщо заявлено пріоритет — має більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або не відхилена. Стаття 6 Закону № 3689 встановлює перелік підстав для відмови в наданні позначенню правової охорони. Зокрема, відповідно до пункту 2 цієї статті не можуть одержати правову охорону позначення, які: не мають розрізняльної здатності; є загальновживаними як позначення товарів і послуг певного виду; вказують на вид, якість, кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, а також на місце і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг; є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу; є загальновживаними символами і термінами. Відповідно до статті 10 Закону № 3689 прийняттю рішення за заявкою передує експертиза заявки, яка складається з кількох етапів. Безпосередньо порядок проведення, передбаченої цим Законом експертизи заявки, регламентують Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом Держпатенту України від 28.07.1995 № 116 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 02.08.1995 за № 276/812. Місцевий господарський суд рішення про задоволення позову мотивував тим, що висновки відповідача, покладені ним в основу рішення про відхилення заявки, не відповідають дійсності, оскільки заявлене словесне позначення не вказує на певні властивості товарів, для маркування яких має використовуватись, та не є оманливим для товарів 33 класу, в яких згадана складова відсутня. Проте, вирішуючи спір про зобов’язання зареєструвати позначення як знак для товарів і послуг, суд першої інстанції не з’ясував фактичний обсяг проведення відповідачем експертизи заявки (стаття 10 Закону № 3689) та не встановив факт відсутності всіх (а не лише тих, якими Держдепартамент обґрунтував оспорюване рішення) обставин, наявність яких виключала б можливість задоволення заявки позивача (статті 5, 6 Закону № 3689). Водночас, на мою думку, суті судового вирішення подібних спорів більше відповідає ситуація, коли, встановивши, що прийняттю рішення Держдепартаментом про реєстрацію заявленого позначення як знака для товарів і послуг передує розгляд відповідної заяви, всі стадії якого не відбулися, господарський суд не перебирає на себе не притаманні йому функції уповноваженого відомства, а вирішує питання про спонукання відповідача до вчинення дій щодо розгляду заяви про реєстрацію заявленого позначення в повному обсязі та прийняття відповідного рішення. Таку правову позицію викладено й у постанові Верховного Суду України від 14.12.2004 зі справи № 6/11 за позовом спільного підприємства «Інститут електроніки та зв’язку Української академії наук національного прогресу» до Державного комітету зв’язку та інформатизації України про спонукання до дії. Яскравим прикладом помилкового визначення об’єкта захисту, меж та виду порушення, яке відбулося, є такий спір. Підприємство, яке представляє інтереси авторів музичних творів, звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з оператора кабельного телебачення грошової компенсації за порушення авторських прав, що мотивувало неправомірним використання ним під час ретрансляції програм телевізійних каналів «О-ТВ» та «Інтер» музичних творів (пісень), інтереси авторів яких представляє позивач. Правомірність ретрансляції програм телевізійних каналів «О-ТВ» та «Інтер» на підставі укладених договорів не оспорювалася. Рішенням місцевого суду в позові відмовлено. Апеляційним судом рішення суду першої інстанції зі справи скасовано та позов задоволено. Прийняті судами рішення обґрунтовані протилежними висновками з приводу наявності в діях відповідача факту порушення прав, зазначених у позовній заяві авторів та щодо правомірності звернення позивача до суду в інтересах цих авторів. Особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва — авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення — суміжні права охороняє Закон України від 23.12.1993 № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон № 3792). Позивач свої вимоги обґрунтував посиланням на неправомірне, на його думку, використання оператором кабельного телебачення творів авторів Потєхіна О.Є., Жукова С.Є., Кузьміна В.Б., Кузнєцова С.Б., Гуревича В.І., Богословського М.В. та інших (усього 16 творів і 25 авторів) шляхом їх публічного сповіщення внаслідок ретрансляції програм телевізійних каналів «О-ТВ» та «Інтер». Відповідно до статті 47 Закону № 3792 суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають колективне управління майновими правами. Абзацом другим частини першої статті 48 цього Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку і межах повноважень, одержаних від суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав. У частині третій статті 48 Закону № 3792 зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі. Водночас, поза увагою позивача залишилося те, що Закон № 3792 містить самостійні заходи правового регулювання відносин щодо різних об’єктів авторського та суміжного права. З урахуванням недоліків позовної заяви для правильного вирішення даного спору господарському суду належало насамперед: — встановити, які об’єкти авторського права з переліку, передбаченого статтею 8 Закону № 3792, на думку позивача, використано відповідачем неправомірно; з’ясувати повний перелік цих об’єктів; стосовно кожного з об’єктів дослідити питання щодо суб’єкта (суб’єктів) авторських прав та наявності у позивача правових підстав представляти інтереси кожного з авторів; — з огляду на межі заявленого позову встановити, при ретрансляції якого з двох телевізійних каналів («О-ТВ» чи «Інтер»), яким чином і які саме об’єкти авторського і (або) суміжного права (музичні твори з текстом чи без тексту, аудіовізуальні твори, передачі (програми) організацій мовлення чи інші) фактично використано відповідачем; з’ясувати, хто є суб’єктом авторських прав щодо кожного з цих об’єктів. Проте недоліки позову з цього приводу ані місцевим, ані апеляційним господарськими судами не усунуті і згадані обставини не досліджені, тоді як лише після з’ясування цього ними можливе вирішення питань: які правові норми підлягають застосуванню щодо кожного з визначених позивачем об’єктів; про наявність чи відсутність правових підстав для притягнення відповідача до відповідальності; про розмір відповідальності оператора кабельного телебачення. Своєю чергою, загальне посилання на використання відповідачем творів, інтереси авторів яких представляє позивач, не встановлює відповідних фактів, оскільки: не з’ясовано, в межах ретрансляції програм якого з двох телевізійних каналів відбулося використання кожного з об’єктів авторського права (яких саме), і в якому вигляді; не встановлено в межах даного позову вичерпний перелік усіх об’єктів і суб’єктів авторського права; не досліджено підстави на представництво позивачем інтересів кожного з авторів щодо кожного з творів. З огляду на наведене, судові рішення зі справи Вищим господарським судом Українискасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Не менш переконливим прикладом такої ж помилки є розглянутий господарськими судами спір за позовом ТОВ «Ц» до одного з міністерств про зобов’язання відповідача припинити відтворення та переробку твору «Науково-технічна документація...» (далі — Твір), що порушують майнові авторські права позивача; стягнення компенсації за порушення авторських прав у сумі 301500 грн. та стягнення 10000 грн. на відшкодування моральної шкоди. ТОВ «Ц», обґрунтовуючи свої позовні вимоги, послалося на те, що відповідач з березня 2003 року по липень 2004 року 335 разів незаконно переробляв і використовував документацію, розроблену на підставі Твору, виключні майнові права на який належать позивачеві. Оскільки виклад позивачем обставин на обґрунтування позовних вимог у позовній заяві мав лише загальний характер, то для правильного вирішення даного спору попереднім судовим інстанціям належало: — з’ясувати всі випадки протиправного (на думку ТОВ «Ц») використання Твору відповідачем та встановити фактичні обставини стосовно кожного з них (зокрема, коли і які події відбувалися, чи розроблювалась документація, правомірність якої оспорюється); — щодо кожного з встановлених випадків з’ясувати у позивача вид порушення його прав (відтворення Твору, переробка чи інше) та межі використання відповідачем Твору (в повному обсязі або частково, якщо частково, то визначити конкретні межі спірних частин); — з метою встановлення наявності чи відсутності порушення авторських прав позивача дослідити кожен з примірників документації, який позивач вважає виготовленим із порушенням його прав. Втім, цього зроблено не було, тоді як без з’ясування фактичних обставин кожного з випадків порушення прав позивача (вичерпний перелік яких мало навести ТОВ «Ц») прийняття судом обґрунтованого й правомірного рішення по суті спору в даному випадку неможливе. З огляду на наведене, рішення місцевого та апеляційного господарських судів з цієї справи Вищим господарським судом України скасовано, а справу направлено на розгляд до суду першої інстанції. Також доцільно зазначити, що судовий захист прав у даному випадку був би ефективнішим, якби позивач зосередився не на загальній кількості порушень відповідачем його прав, а на необхідності доведення кожного окремого факту порушення. Прикладом помилкового застосування норм процесуального права на стадії судового розгляду може бути неправомірне припинення провадження у справі, внаслідок залишення поза увагою особливостей правового регулювання відносин щодо об’єктів інтелектуальної власності. Так, позивач звернувся до господарського суду з позовною заявою про дострокове припинення дії свідоцтва України на знак для товарів і послуг відповідача внаслідок його невикористання в Україні протягом трьох років (пункт 4 статті 18 Закону № 3689). Після цього відповідач подав до Держдепартаменту заяву про дострокове припинення дії свідоцтва за власною ініціативою на підставі пункту першого статті 18 цього Закону і зазначена відмова набрала чинності у встановленому порядку. Враховуючи припинення дії оспорюваного свідоцтва місцевим судом у зв’язку з відсутністю предмету спору, було припинено й провадження у справі на підставі пункту 11 частини першої статті 80 ГПК України. Проте припинення провадження у справі можливе лише тоді, коли між сторонами відсутній спір та немає неврегульованих питань. Пунктами 1-3 та пунктом 4 статті 18 Закону № 3689 передбачені різні підстави для припинення дії свідоцтва. При цьому, незважаючи на те, що в обох випадках дія знака припиняється, правові наслідки такого припинення різні. Так, відповідно до статті 22 цього Закону, ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва згідно з пунктами 1-3 статті 18 цього Закону. Тобто у цьому випадку за позивачем і після припинення дії свідоцтва залишаються певні права, що перешкоджають іншим особам, зокрема і позивачеві, звернутися із заявою про реєстрацію такого позначення. За таких обставин суд апеляційної інстанції, врахувавши наявну хронологію подій, дійшов правомірного висновку про хибність висновків місцевого суду щодо відсутності спору між сторонами та обґрунтовано скасував ухвалу про припинення провадження у справі, а справу передав до суду першої інстанції для розгляду по суті. Дуже поширеною є практика оскарження сторонами ухвал суду, що не підлягають перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Інколи це є проявом активної позиції сторони, а інколи спрямоване на затягування судового розгляду спору. При цьому необхідно пам’ятати, що відповідно до статей 106, 11113 ГПК України ухвали місцевого або апеляційного господарського судів можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом і Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». В інформаційному листі Верховного Суд України від 17.01.2005 № 1/3.2 (повний текст в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 31.01.2005 № 01-8/157) зазначено, зокрема, таке: «Матеріали господарських справ свідчать про поширення практики подання сторонами у справі апеляційних і касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено ні в апеляційному, ані в касаційному порядку. Відповідні дії сторін у справі, як правило, спрямовані на затягування судового процесу у зв’язку з пересиланням матеріалів справи до суду вищого рівня і є порушенням приписів статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК), зокрема, стосовно обов’язку сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, яку не можна оскаржити, місцевий господарський суд повинен відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на частини першу та четверту статті 106 ГПК. У разі подання касаційної скарги на ухвалу місцевого або апеляційного господарського суду, яка не може бути оскаржена, відповідному місцевому або апеляційному господарському суду, до якого надіслано скаргу, слід відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на частини першу та четверту статті 11113 ГПК. У разі подання касаційної скарги на ухвалу Вищого господарського суду України, яка не може бути оскаржена, названий суд повинен відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на статтю 11122 ГПК. Про відмову у прийнятті апеляційної чи касаційної скарги виноситься ухвала». Отже, загальним правилом є те, що ухвали, які не перешкоджають руху справи та можливість оскарження яких не передбачена чинним процесуальним законодавством, не підлягають перегляду в апеляційному та касаційному порядках. Зокрема, це стосується ухвал про порушення провадження, про залучення до участі у справі іншого відповідача або третьої особи, про призначення судової експертизи, про відкладення розгляду справи або оголошення перерви в судовому засіданні та інших. Разом з тим предметом апеляційного та касаційного перегляду можуть бути ухвали судів, які поєднують рішення з питань, що не підлягають оскарженню, та рішення, які можуть бути оскаржені (наприклад, ухвали про порушення провадження у справі, де водночас вирішується питання про забезпечення позову). Для спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, найбільш актуальним є питання оскарження ухвал суду про призначення судової експертизи. Як вже зазначалося, ці ухвали не підлягають самостійному перегляду в апеляційному та касаційному порядку. Проте доводи з цього приводу можуть бути використані під час апеляційного чи касаційного оскарження рішень судів по суті спору, а процесуальні порушення, якщо вони мали місце при призначенні та проведенні судової експертизи, можуть бути підставою для втрати експертним висновком доказового значення і врешті-решт призвести до скасування прийнятого судом рішення зі справи. Розглядаючи питання про судові експертизи, необхідно зазначити, що для судової практики, як і раніше, залишаються актуальними питання, пов’язані з призначенням і проведенням судових експертиз з дослідження об’єктів інтелектуальної власності. У зв’язку з цим слід акцентувати увагу на двох аспектах, а саме: на недоліках у діяльності суддів та, окремо, на недоліках у проведенні судових експертиз судовими експертами. Серед характерних недоліків призначення судових експертиз господарськими судами можна виділити: 1) недоліки підготовки матеріалів для проведення експертизи; 2) недоліки оформлення ухвал про призначення експертизи. Основним недоліком підготовки матеріалів є їх неповнота, яка полягає в тому, що не всі необхідні і достатні для проведення експертизи матеріали надаються експерту. Зокрема, до цього часу трапляються випадки ненадання сторонами та невитребування судом документів (свідоцтв, патентів), що встановлюють право власності сторін на об’єкти інтелектуальної власності, засвідчених копій матеріалів відповідних заявок про реєстрацію, доказів фактичного вчинення відповідачем порушення прав позивача. Недоліки оформлення ухвал про призначення експертизи пов’язані переважно з неправильним формулюванням питань, що пропонуються експерту. Не всі учасники судового процесу розуміють роль та призначення експертизи, яка на підставі повно встановлених фактичних обставин справи має дати роз’яснення щодо питань, від яких безпосередньо залежить вирішення спору по суті, що неможливо без спеціальних знань. Фактично, це завершальна стадія судового процесу. Після неї — лише рішення суду. Призначаючи судову експертизу в справах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності, сторони іноді пропонують, а суди відтворюють для роз’яснення судовим експертом питання про відповідність об’єкта інтелектуальної власності умовам надання правової охорони, хоча за такої постановки питання спрямовується на з’ясування питання права, а не факту, що є прерогативою судді як відповідної посадової особи — носія спеціальних знань. Є й випадки, коли як висновки експертів приймаються висновки спеціалістів, хоча вони надані поза межами проведення судової експертизи та без дотримання встановленої для неї процедури і зважаючи на це не є експертними. Підтверджуючи послідовну позицію Вищого господарського суду України щодо необхідності призначення відповідних судових експертиз, яка знайшла своє відображення в тексті рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 № 04-5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності», необхідно зазначити, що останнім часом мають місце непоодинокі випадки переоцінки судами значення висновків експертів у загальній системі доказів. Висновок експерта не є безперечним доказом правомірності викладеної в ньому позиції і підлягає оцінюванню судом з дотриманням приписів статей 41-43 ГПК України на предмет його змісту і форми. Під формою в даному випадку слід розуміти не лише процесуальне оформлення самого акта експертизи та наявність у ньому необхідних реквізитів, але й дотримання встановленої процедури призначення та проведення судової експертизи. Прикладом у цьому випадку може бути справа, яка вже наводилася раніше — спір з приводу використання знака для товарів і послуг (словесне позначення «Акваторія»). Відповідач у цій справі, відхиляючи позовні вимоги, зазначав, що використання ним позначення «Акватория» є правомірним, оскільки воно є лише однією зі складових частин комбінованого позначення як знака для товарів і послуг за 32 класом МКТП (яке фактично відтворює етикетку і містить ще декілька зображувальних елементів), правову охорону для якого він намагався отримати, подавши відповідну заявку до уповноваженого відомства. Залишимо осторонь питання правомірності обґрунтування відповідачем своєї позиції посиланням на заявку про реєстрацію, яку на час вирішення господарським судом даного спору уповноваженим відомством було вже розглянуто і відхилено, а зосередимось виключно на висновках експертів, перед якими судом поставлено завдання щодо порівняльного аналізу знака за свідоцтвом України (словесне позначення «Акваторія») та комбінованого позначення за заявкою відповідача. У даному випадку наведене у висновку експертів зображення знака за заявкою відповідача не відповідало зображенню наявному в матеріалах цієї заявки, засвідчені копії яких подані до суду Держдепартаментом і знаходилися в матеріалах справи, а зазначений у висновку експертів перелік об’єктів, які надійшли для дослідження до експертної установи, не відповідав переліку, визначеному в ухвалі суду про призначення експертизи. В іншому випадку в межах провадження зі справи про зобов’язання припинити порушення прав власника патенту на промисловий зразок шляхом припинення виробництва виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, де відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог з посиланням на право попереднього користування, встановлене пунктом 1 статті 22 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки», судовий експерт не лише довільно тлумачив суттєві ознаки промислового зразка, але й, дійшовши висновку про фактичне виготовлення відповідачем спірного виробу, починаючи з 1999 року, разом з тим визнав незначною підготовку до випуску цього виробу станом на дату подання позивачем заявки (зазначену в патенті як 04.01.2000). І це при тому, що питання щодо визнання підготовки для використання заявленого промислового зразка «значною і серйозною» є не питанням факту, а питанням права і тому належить до компетенції суду. Безумовно, судові рішення, обґрунтовані посиланням на наведені висновки експертів, при перегляді в касаційному порядку не могли бути визнані правомірними. Отже, висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і має оцінюватися судом за правилами, встановленими статтею 43 ГПК України, а суд — за наявності визначених законом підстав, згідно з статтею 42 ГПК України, повинен призначити додаткову або повторну експертизу. З огляду на наведене, можна порадити сторонам у разі наявності обґрунтованого сумніву в правильності висновків експертів заявляти мотивовані клопотання про призначення додаткової або повторної експертизи, підтверджуючи свої доводи висновками спеціалістів у відповідних сферах, які, хоча й не є висновками експертів, але цілком підпадають під визначення письмових доказів згідно зі статтею 36 ГПК України. Насамкінець наголошую на тому, що переважна більшість розглянутих господарськими судами справ у спорах, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, свідчить про достатньо високу кваліфікацію усіх учасників судового провадження, а акцентування уваги саме на помилках викликано виключно необхідністю з’ясування порушених питань. (опубліковано в журналі “Інтелектуальна власність” , №1, 2006) Богдан ЛЬВОВ, суддя Вищого господарського суду України, м. Київ
« Повернутись до всіх матеріалів групи